Марійка чекає братика (рекомендовано львівською аптечкою-бібліотечкою)

Сьогодні, 10 березня 2011 року, нарешті відкриваємо свою бібліотерапевтичну аптечку. Постачальники основних ліків вже є, провізор — теж, і ми особливо раді вітати серед числа лікарів нашої палати львівську письменницю Оксану Думанську — справжнього майстра бібліотерапевтичних історій для дітей.

Інша добра новина: дружнє нашій бібліотечній палаті видавництво Грані- Т розпочинає видання цілої бібліотерапевтичної серії (ура-ааа!)!

Отже, зустрічайте перше бібліотерапевтичне оповідання від Оксани Думанської «Марійка чекає братика», яке ми публікуємо з люб’язної  згоди автора. Сподіваємося, воно допоможе сім’ям, де старші діти нелегко сприймають народження молодших, ревнують молодших «конкурентів» до батьків і роблять інші ммм…. цікаві речі, від яких бідні батьки хапаються за голову 🙂

 

 

 

Марійка чекає на братика

У моєї мами два брати, а в тата немає жодного. Я завжди питалася, чому так?

– Не було здоров’я.

– У кого?

– У татової мами.

– А в твоєї?

– У моєї було, — каже мама.

Нічого не розумію? Хто роздає те здоров’я, якщо не всі його мають?

– А  в тебе є?

– Є! – замість мами відповідає тато. – Восени народиться братик!

Я знаю, що мама мене народила взимку, а братик народиться восени . Чому?

– Все залежить від того насіннячка, яке сходить у моєму животі, – пояснила мама. – Бачиш, я розповніла? Це там зростає братик…

– Уже зростає? А що він їсть?

– Усе.

– Хіба в нього є зуби?

– Ні, звичайно. Його пупчик зв’язаний із моїм, і коли їм я, то і його годую. Ти так само, поки не народилася, була на його місці.

– Зовсім цього не пам’ятаю, – засмутилася я.

– Та цього не пам’ятає жодна людина, – заспокоїла мама.

– А братику там темно? І що він робить?

– Росте, набирає сили, стукає ручками й ніжками: я вже є!

Мама притулила мою долоньку до свого живота:

– Послухай, ось ви зараз познайомитеся.

– Ти хочеш сказати, що він знає про мене?

– Не знає, а відчуває, що тут, назовні, його вже дуже люблять.

Мамина розповідь схожа на казку. В ній самі чудеса: якесь чарівне насіннячко, з якого спочатку виросла я, а тепер виростає братик…

В цю мить під моєю долонькою щось ворухнулося.

– Мамусю, ми вже познайомилися!

– Не кричи так – налякаєш малого, – сказав тато.

– А він усе чує?

– Чує, – підтвердила мама, – і навіть швидше заспокоюється, коли я наспівую колисанку.

– Якби я знову стала маленькою і опинилася у тебе в животі!

– Навіщо? – в один голос запитали тато з мамою.

– Щоб дізнатися, що там відбувається.

– Ти й так зможеш дізнатися, – потішив мене тато. – От виростеш, закінчиш школу і підеш вчитися на лікаря. Там тобі все пояснять, як народжуються діти.

– А я хочу зараз! – уперлася я.

– Але ж ти не можеш миттєво вирости, щоб усе це зрозуміти! – заперечила мама.

– Мені підкаже розум!

Тато й мама перезирнулися.

– Марійко, повір нам на слово: розум у маленької дівчинки ще не все знає. А як станеш дорослою…

Чому все найцікавіше має відбуватися колись, а не зараз, коли найдужче того хочеться?

– Але ти можеш нам допомогти в цю мить – на це в тебе розуму вистачить.

Тато посадив мене на коліна, як маленьку, і почав гойдати.

– Зараз ми виберемо для братика ім’я. Яке тобі найбільше подобається?

Звичайно, мені подобається татове ім’я – Олександр і дідусеве – Олексій.

– Ні-ні, – заперечує мама. – Друзі кликатимуть Санькою та Льошкою! Треба вибрати ім’я особливе, щоб його не перекручували.

– Назвемо Дмитром, – каже тато і дивиться на мене.

Я мовчу, бо сусідський хлопчик з таким іменем завжди їздить на велику там, де я катаюся на роликах. І весь час обганяє мене!

– Ні, ні, Дмитрів тепер повно – на кожному кроці! Може, Федором? – пропонує мама.

– У нас сусідський дід Федір, то на нього до цього часу кажуть Хведько,– не погоджується тато. – Якось дуже вже буденно.

– А що таке «буденно»? Це від слова  «буде»?

– Це від слова «будень», тобто звичайний день, – пояснила моя мама. – Тато хоче сказати, що мріє про незвичайне ім’я для синочка.

– Тоді хай він буде Фердинандом, як казковий принц! – сказала я.

Тато з мамою так зареготали!

– Доню, ну як ти собі уявляєш: Фердинанд Миколайчук! Хіба не смішно?

І що тут смішного? Зате ні в кого не буде братика з таким іменем, крім мене!

– А може, хай буде Захаром? – несміливо промовив тато. – Гарне ім’я, та забуте. Я читав, що чоловіки з таким іменем добрі водії, конструктори і винахідники.

– Звісно, татові головне, щоб син допомагав ремонтувати авто! – вигукнула мама. – Тепер ви втрьох будете дивитися бокс і перегони, а я що робитиму?

– Мамусю, – сказала я, – хай чоловіки займатимуться своїми справами, а ти мене нарешті навчиш нанизувати бісер!

Чи чув це мій  маленький братик, якому ще доведеться чекати до осені, поки він усіх нас побачить? Чи сподобається йому його ім’я?

Тієї ночі мені наснився ангелик, що зазирав у вікно.

— Захарчику! – гукнула я. І прокинулася…